Свій перший Хелоувін в Америці я св”яткувала з широко відкритими від подиву очима, десятками фотографій прикрашених будинків мешканцями потойбічного світу (різноманітними привидами чи мертвецями, що рясно звисали з фасадів та дерев, і навіть могильними плитами та фрагментами тіл, що красномовно відлякували не лише саму Смерть, але й всіх непрошених гостей зі слабкими нервами).

Мені тоді здавалося, що я ніколи не звикну до цього св”ята і традиції прикрашати свою оселю всілякою потойбічною гадістю. І дотепер на порозі мого дому лише красується невеличкий гарбуз, який мені дітиска привезли після своєї екскурсії на ферму, та вазонок жовто-оранжевих осінніх квітів. Але вже за декілька днів мої малята вдягнуть свої “хеловінські карнавальні костюми” і підуть в похід від будинку-до будинку, щоб “вициганити” побільше цукерок. Для них-це св”ято “карієсу та ігор”, неймовірної кількості солодощів, котрі вони зі спортивним інтересом складають в свої відерка у вигляді гарбузів, і коротких візитів до друзів, знайомих і сусідів.

Для багатьох імігрантів св”ято Хелоувін мабуть ніколи не стане одним з найулюбленіших. У нас немає ( і не було ще від часів християнства) традиції відлякувати смерть, і сприймати цей остаточний пункт нашого існування зі спокійною посмішкою та прижиттєвим плануванням, як це роблять, наприклад, ірландці та американці, для котрих реклами компаній ритуальних послуг є такими ж звичними, як і поліси страхування життя.

Чимало американців середнього віку (30-40 років) мають юридично укладену та детально сплановану “останню подорож”: куплене місце на цвинтарі та полісу страхування життя на певну суму-від кількох тисяч і до сотень, а то й мільйонів доларів (залежно від фінансової спроможності робити щомісячні оплати протягом свого земного життя). Якщо відкинути всі нездорові емоції і спокійно подумати, то в такому плануванні є багато здорового глузду: адже людина позбавляє своїх рідних (в тому числі, можливо, малолітніх дітей) багатьох клопотів та фінансових витрат у випадку своєї несподіваної “подорожі”, тим самим проявляючи свою справжню любов і повагу до них. І якщо до ідеї прижиттєвого планування ми частково дозріли доволі швидко, то реклами ритуальних бюро для мене дотепер є з області “чорного гумору”. Прикладом такого життєвого анекдоту є випадок з нашою товаришкою за часів її американскої іміграції.

В той рік у Лєни життя дало тріщину: її покинув коханий, залишивши на згадку не зовсім бажану вагітність, вона втратила роботу і мучилася від сильного токсикозу та постійної депресії протягом всіх 9-ти місяців вагітності. І ось тоді, коли життя, здавалося б, не може бути складнішим, залунав тефонний дзвінок: “Девушка, у нас к вам сегодня есть предложение, от которого вы не должны отказаться: места на кладбище на 40% ниже своей розничной цены! Это же такой шанс инвестировать!!” Ну і як після цього кивати на американців, якщо навіть російські євреї пропагують телефонний ритуальний телемаркетинг?

А День Всіх Св”ятих (Хеллоувін), що св”яткується щороку в останній день жовтня, став в Америці популярним завдяки ірландським імігрантам, котрі становлять одну з найстарших та найбільших етнічних діаспор Північної Америки.

Хелоувін бере свій початок від дохристиянських вірувань древніх кельтів, котрі населяли територію Ірландії, Північної Франції та Англії. Перехід літнього сезону у зимовий та кінець збору урожаю для кельтів знаменувався початком нового року. В ніч на 1-е листопада, в котру, за віруванням кельтів, відкривалися ворота між світом живих і мертвих, древні одягалися в шкіри та голови вбитих тварин, розмальовували тіла хитромудрими візерунками, і гасили в оселях світло, щоб не стати здобичею привидів, а в випадку чого-самим отих привидів налякати. У цю ніч кельти запалювали ритуальні вогнища, приносили в пожертву вбитих тварин, і залишали на порозі будинків щедрі гостинці, щоб задобрити потойбічні сили.

Після прийняття християнства, древні традиції Дня Всіх Св”ятих, збереглися, незважаючи на всі заборони, передавалися з покоління в покоління, і разом з емігрантами перекочували на терени Північної Америки.

Одним з атрибутом Хелоувіна є також традиція вирізати на гарбузах смішні мордашки, і поміщати всередині гарбузів запалені свічки, створюючи таким чином традиційний св”ятковий ліхтарик Jack-o-lanterns. Традиція цього ліхтарика також походить з Ірландії. Легенда говорить, що багато століть тому на землі жив ірландський коваль Джек, котрий був знаменитий своєю хитрістю та скупістю. Він навіть зумів обманути самого Диявила і отримати від нього обіцянку того, що той ніколи не забере його душі. Однак гріховність Джека не дала йому можливості потрапити до раю. З того часу він приречений бродити Землею в очікуванні Судного дня, освітлюючи свій шлях кусочком вугля, захищеного від вітру звичайним гарбузом. Тому ритуальний ліхтарик, названий на честь хитруна Джека Jack-o-lanterns, символізує неприкаянність грішних душ.

Після “страстів” Дня Всіх Св”ятих приходить День Всіх Душ (аналог Поминальної неділі в Україні), коли американці йдуть на цвинтар, щоб відвідати могили своїх близьких і прочитати над ними молитви. А потім карнавальні оранжеві декорації Хелоувіна ховаються в закамарках гаражів та комодів в очікуванні нового сезону, коли діти знову нарядяться в костюми різноманітних фей, котів, відьом та вампірів, а дорослі, супроводжуючи їх у пошуках відкупних гостинців, захочуть хоть на мить забутися і стати такими ж дітьми, котрих ніщо не може налякати: ні Смерть, ні Дідько, ні навіть глобальна фінансова криза.

Минулого тижня американська преса жваво обговорювала війну в Грузії, та паніку, що ця тема мимоволі посіяла серед населення американського штату Джорджія (англійською мовою, Грузія звучить як “Джорджія”). Як кажуть-”Сміх і гріх”: якась американка, почувши про черговий наступ російських військ на позиції противника в Джорджії, забігла до себе додому, набрала 911 і почала кричати “до чого бушівський уряд довів сучасну Америку” і що “русскі” роблять у Джорджії”. Однак, її конфуз не був єдиним, і чимало американців, котрі в школі не довчили географії і не до кінця зрозуміли асоціацію про місцерозташування тієї самої Джорджії, направду боялися висунути носа на вулиці Атланти, на випадок якщо туди забредуть російські танки.

І ось в п”ятницю, посміхаючись над черговим життєвим анекдотом на тему американського “знання географії”, я їхала по магістралі до себе в офіс у даунтаун (бізнес-центр міста) Чикаго, як мало не врізалась від здивування у сусідній автомобіль: низько над хмарочосами літав американський бомбардувальник B1B, а з-поза іншого хмарочосу виринуло ще два.

Sears-tower, Chicago, фото з сайту chicago tribune

“Який придурок дозволив військовим літати над даунтауном, та ще й з такими піруетами?”,-подумала я, згадуючи теплими словами нашого мера. Не дарма паніка буває заразною! І якби не новини по радіо, що, виявляється, в Чикаго сьогодні проходить щорічне авіашоу, я би дійшла до третього коліна предків містера Дейлі.

Чикаго авіа-шоу

Враження було вражаючим: над височенними хмарочосами літали витончені і неймовірно швидкі знаряддя смерті.  І хоча такі шоу проводяться в Чикаго вже декілька років підряд, після торнадо, котре ми зі здивуванням пережили в Чикаго лише тиждень тому, війни в Грузії, безконечного конфлікту з Іраком і можливого нового конфлікту з Іраном, думки щодо доцільності проведення такого шоу у небі над багатомільйонним містом були дуже кардинальними, і здебільшого зводилися до одного: вражає, але дорого і небезпечно. Адже позаминулого року ми випадково уникнули трагедії, коли після показового польоту одного з винищувачів, літак втратив одну з бойових (!) ракет, котра, на щастя, впала в озеро Мічіган.