Неділя, 7 лютого: виборці біля українського консулату в Чикаго.

Заключний тур виборів українського президента співпав з іншою знаменною подією в житті Америки-фіналом національного чемпіонату з американського футболу (“суперболом”). Хоча, важко сказати яке з цих двох шоу було більш інтригуючим і скандальним. Те, у що  перетворилась Україна напередодні виборів вар”ювало на грані фарсу: озброєні патрулі, голі дівчата, чарівні чорнила, залякування та політичні гадання на кавовій гущі.

За рівнем своєї непопулярності, президент Ющенко хіба що сперечатиметься з Джорджом Бушом Молодшим, як і за тою кривдою, котру він завдав своєму народові. Коли в 2004 році, в місяці оранжевої революції роз”єднана і конфліктна Україна майже повірила у  свою самобутність та можливість об”єднання українців в Націю, на президента покладалися величезні надії. Однак, розпочавши своє правління з лобизання Кучми-”тата”, та потакання “любим друзям”, Віктор Андрійович не зробив абсолютно нічого, за що його можна згадати “незлим тихим словом”. Тому і сучасний вибір: між местячковим криміналом і професійним брехунцем не здається аж таким вже випадковим. З двох бід вибирають меншу, хоча в кожної зі сторін було своє трактування цього глобального лиха. Сучасні вибори знову показали кардинальну пропасть в пріоритетах і вподобаннях Сходу та Заходу України, і новому президентові доведеться докласти чимало зусиль для об”єдання українців у щось на зразок нації та стабілізації економіки країни, підточеної феодальними іграми новітніх олігархів.  Хочеться лише сподіватися, що новому Віктору вистарчить амбіцій залишатися президентом сильної і незалежної, аніж губернатором бунтівної російської периферії. Принаймі, на відміну від Росії з її політичним меню “Путін…або Путін”, в Україні існував вибір: Ющенко, Тимошенко, Тигипко, Яценюк, Янукович…