Що б ви сказали, якби Україна в односторонньому порядку ввела свої війська до, скажімо, Уганди для встановлення там демократичного режиму? “Нонсенс!”,-зреготнув мій знайомий і мабуть дехто з вас. По суті, така картина мало чим відрізняється від того, що американці сьогодні роблять в Іраку. Тільки жоден з простих американців ні на хвилину не усумниться у величності своєї нації і її права на диктування свого стилю життя у світі, навіть якщо при цьому він абсолютно не підтримує політику президента Буша. І якщо демократія в цьому випадку є лише знаряддям на шляху до реалізації політичних інтересів держави, то патріотизм американців йде глибоко від серця і виховується від самого народження.

З роками свого перебування в цій країні починаєш розуміти, чого нашій колишній батьківщині так бракувало: власне тієї гордості, що належиш до унікального етносу, сильної держави, з якою рахуються у світі. І якби мене так виховало оточення, можливо я б ніколи не емігрувала, як і мільйони інших українських заробітчан. Та й країна тоді була б також Іншою: сильною, заможньою, істинно незалежною.

В останні роки в Україні чималої популярності здобули книги вітчизняного психотерапевта Синельникова та переклади його американського колеги Луїзи Хей. Я щиро вірю в біблійську притчу, що “спочатку було слово, і слово було діло”. Думка безумовно має силу, і якщо вся історія нашого народу була і є орієнтована на “біль”, “зраду”, “страждання”, то такі упадницькі настрої загальнодержавної “нензи” не можуть не позначитися на благоустрої людей. Навіть росіяни, при всіх своїх проблемах, не мають такої заниженої самооцінки, як українці. Тому Росія як була Імперією, так нею і залишається, з непомірними територіальними апетитами, котрі підгодовують впевнені націоналістичні настрої серед населення країни. (До речі, в Америці дуже мало емігрантів-вихідців з Росії не-єврейського походження, що ще раз підтверджує дану теорію).

Ілюстративним в цьому випадку є соціологічний опит на тему “радості і задоволення своїм стилем життя”, котрий соціологічні центри кожного року проводять у всьому світі. Так ось,Україна в цих опитуваннях стабільно займає першу десятку…по “НЕщасливості” (і це при плодючих чорноземах, розвитку економіки, медицини та наявності доволі сприятливих економічних показників). Для порівняння, другим у списку “Ощасливлених” ідуть бідні як церковні миші домініканці, котрі, окрім сонця, піску та океану нічого по суті не мають: ні добре оплачувальної роботи, ні перспективи на кар”єру, ні прогресивної медицини чи сучасного житла. Кибітки, покриті соломою, не завжди можуть захистити їхні сім”ї від сезонних ураганів. Воістину: кожний щасливий настільки, наскільки себе ним вважає. І не справа тут в економіці, а лише в самих людях.

Я вільно спілкуюся п”ятьма мовами, хоча часами мені легше писати статті російською мовою (даються взнаки роки практики для київських газет). Мій чоловік за походженням росіянин і у нас вдома завжди нарівні звучать три мови: українська, російська та англійська. Власне в Америці я повністю звільнилася від комплекса меншовартості, котрий напочатку 90-х років мені привило життя в столиці України, де факт, що я зі Львова перетворював мене на “бандерівку”, а спілкування українською в київських магазинах було справою добровільною, але “рагулівською”.

Я не соромлюсь сказати американцям, що я за походженням українка, адже відсоток вірогідності, що мій співрозмовник також має українського чи російського предка доволі висока.

Американці-нація емігрантів, про що багато хто з них завжди пам”ятає і з великим задоволенням про це говорить. Ірландське св”ято “Св”ятого Патріка” перетворює місто з понад 150-літньою історією в пристанище лепреконів. Тоді вулицями ходять веселі ірландці у великих зелених капелюхах, і навіть, якщо вони при цьому мають занадто смугляву шкіру-це дарма: плавильний котел Америки вже давно змішав докупи різні смаки світових культур.

До українців тут ставлення особливе. На відміну від 30-ти мільйонної Канади, де губернаторами провінцій та іншими високими урядовими чиновниками не раз були люди українського походження, і, за переліком населення, в жилах кожного п”ятого мешканця Торонто тече українська кров, такої популярності в 300-мільйонній Америці українці ще не досягли. Запам”ятати поіменно сенаторів українського походження не важко. Ним є поки що один Волтер Дудич, та й того постійно критикують за підтримку проектів, що не зовсім сприяють розвитку економіки країни. Щоправда, нестачу “українських” політиків сповна компенсує Голівуд, де десятки років діє потужна організація “Триниті Груп”, що об”єднує продюсерів, акторів, сценаристів та інших професіоналів українського походження в галузі мистецтв та кіноіндустрії.

Наявність акценту-це далеко не кримінал, що загрожує емігрантам досягти успіху в Америці. Позбавлені необхідності вивчення іноземних мов (не те, що ми-емігранти, котрих доля кидає від Росії-до Чехії-до Іспанії –а потім транзитом до Америки), американці з повагою та розумінням ставляться до можливих складостей “сурдоперекладу”, котрим на перших порах для багатьох новоприбулих є спілкування на новій для них мові. Пам”ятаю, як в перші місяці після приїзду, мене тактовно перепитували клерки в офісах: “Міс, ви тільки що сказали щось по-англійськи?” Мій акцент міг збити з пантелику будь-якого американського спеціаліста зі слов”яністики, не тільки афро-американця з бідного району. Бо навіть добре знання англійської мови після української школи ще не зажди означає правильну “американську вимову”.

“Звідки твій акцент, якщо я можу запитатися?”-Це доволі звичне питання, котре я чую від різних людей, вже давно не викликає у мене агресії. Навіть якщо твоя мова є граматично ідеальною, а багата стилістика дозволяє писати сценарії до кінофільмів, ти все одно остаточно не позбудешся акценту без спеціального тренінгу з мовними експертами.

“З України. На жаль, дуже важко позбавитися цього акценту, навіть після 10-ти років перебування у Штатах”.

Я люблю цей суто американский невимушений стиль спілкування незнайомих людей в публічних місцях. Ось і тепер молодий чорношкірий хлопець, котрий приймає моє замовлення на філіжанку каву у сітці кав”ярень Starbucks намагається налагодити розмову. І це не заради проформи чи можливих чайових. Це Америка, dude, і поняття сервісу напряму співвідносне з простим людським спілкуванням (чого мені так бракувало під час останнього приїзду до України, коли у відповідь на мою посмішку дебела молодиця гаркнула: “Чого либишся, дура?” )

“Навіть не думай! Це має такий шарм!! Дівчина з України, що колись у нас працювала, якось пробувала мене навчити деяким словам. Я знаю “дя-я-кую”…А моє ім”я на твоїй мові звучить просто чарівно: “Мі-і–іха-й-ло”. Майже як по французьки… Не те що “Майк”…

Наївно думати, що життя в чужій країні не матиме впливу на людську ментальність. І навіть якщо здається, що ти абсолютно не змінився, все ж симбіоз емігрантського американізму накладає великий відбиток на людську свідомість. Якщо жити не в українському діаспорному середовищі, а серед “місцевих”, то ти стаєш більше подібним до них. Так само як і їм, тобі залежить, щоб запитати у першого стрічного: “Як справи” і приятливо усміхнутися назустріч. Ще давно, у минулому житті, до приїзду в Америку, я думала, що американські Джони безнадійно тупі і ліниві. Можливо їм бракує нашої життєвої спритності, котра в більшості випадків чомусь спрямована на те, як і де вкрасти, кого обманути, кому б не доплатити. В порівнянні з нами, американці –це наївні інопланетяни, котрі дотепер ще вірять у людську чесність та писані закони. І ця наївність часами заражає, як дивний інопланетний вірус.

Тут інакше сприймаєш основи життя і становлення дитячої особистості. Американізовані емігранти навіть поперли на св”яте для кожного свідомого українця: старе як світ і рідне “баран-баран-буць”.

“Не треба моїм дітям голову глупостями забивати. Краще би їх читати навчила! А як же його вчити, якщо дитині лише три роки?”-дивується 50-річна жінка, що після конфузу з “бараном” втратила роботу няні в родині російського єврея з Брукліна.

Зрозуміти єврея також можна. Вони ж то своїх дітей вчать від народження: “Мій Ізя найрозумніший. Мій Ізя найкращий”. А у нас що? “Баран-баран-буць?”

Не приховаю. Тут мого патріотизму вистарчило і мої американські діти про “барана” знають, як і історію про зайчика, “котрий вийшов погуляти”. Щоправда, цілого літипису життя косого я їм так і не розказала, щоб не травмувати ніжні дитячі душі (нехай наразі вивчать “раз-два-три-чотири-п”ять”)..

До речі, про зайчика…Ось нещодавно вичитала на українських форумах, наскільки дибільні і тупі є американці, що навіть не можуть для дітей зняти добрих мультиків. Хто б говорив. Взяти хоча б сороку- ворону, котрою ми забавляли чи не надцять поколінь немовлят, котра “тому дала, тому дала, тому дала…А тому не дала-голівку зломала!!!”

Вершиною садизму для мене була колискова пісня, котру моя мама часом любила співати. Це з репертуару “про важку українську долю та співочу душу народу”. Коли вже у другому куплеті нещасна сарна подихала, бо “втомилася бідна, прийшов їй кінець. І трохи б пожити на світі було. І може б пожила-та сонце зайшло”,-я, заливаючи сльозами подушку, боялась навіть закрити очі, щоб не скласти компанію тваринці.

То ще й дивно, що після таких добрих дитячих пісень і казок, де Іван рубить наліво і направо все що попало, колобок не може покотитися, щоб його не з”їли, а заєць не може навіть в ліс вибігти, щоб його, того, не “піх-пах”, у нас не виросло покоління садистів (хоча, відносно мазохістів я би все ж посперечалася).

Мабуть ще пройдуть роки, доки українці навчаться бути щасливими. У себе вдома, чи закордоном, без сорому за свій народ чи мову. І як не парадоксально це звучить, але еміграція нерідко допомагає звільнитися від багатьох комплексів, нав”язаних роками радянської влади, невіглаством людей чи обмеженістю мислення деяких наших українських політиків, котрі навіть в кулуарах влади умудряються діяти за старим принципом: “баран-баран-буць”…